Хочу в тебе врізáтися
не голосом – стоголоссям,
коріння пустити й парості,
що згодом плоди приносять.

Хочу ковтати жадібно
кожен цілунок і крок.
Щоб і не разом, й не нарізно,
а так, лиш на близькість думок.

Минуле вимести дочиста,
забути про Брута і бруд,
спільні рими і смисли вкладать в уста
і прокласти новий маршрут.

Кожним видихом й вдихом,
нахабністю гострих ключиць,
хочу бути для тебе, сновидо,
таємницею із таємниць…

Усе пішло не так від початку.
Хотіла жити твоїми віршами!
Хотіла бути «тією самою»,
А стала якоюсь іншою.

Усе пішло не так. Прослизнуло,
Не зачепивши серця й ліктем.
Зі мною ти жеврієш ледве,
Для неї – ладен згоріти.

Колись ти пожалкуєш, напевно,
І небо прощатиме гріх грозою,
Ти цілуватимеш іншу ревно,
Та думками будеш зі мною.

Тому все пішло, як і мало бути:
Літа не наші, не спільні весни...
За шість сотень днів зникають люди,
То й образ мій щезне.

Я не хочу інших рук,
І очей чужих теж не треба.
Мені б тільки в обійми до тебе,
Бо найкращий душі моїй друг.

Ти не чуєш тепер моїх слів,
Уникаючи їх, ніби протягу.
У минуле не ходять потяги,
Як би ти того не хотів.

Обмани мене, повернувши,
Хоч на слові хай буде ніжно...
Кажуть люди, що всі ми грішні,
То врятуй хоча б наші душі.

Не вір мені,
бо я можу втекти щомиті.
Не тримай міцніш –
не злечу з тобою ніяк.
Відтираю від рейок минуле
і тіні розмиті.
Може, я – твій урок?
Може, людям не вірити знак?
Ми говоримо? Ні,
кошлатимо тільки повітря
і руйнуємо те,
що зводили стільки років.
У мене тепер
своя залізнична орбіта,
а ти і квиток до мене
узять не зумів.